Ганна (закриваючись). Ой лихо, сором!
(Оксана мовчки знизує плечима).
Ганна. А твоя матуся
не знає й досі про твоі стрівання?
Оксана. Чому не знає?
Ганна. Що ж, вона простила,
не прокляла тебе?
Оксана. Та за що, Ганно?
Сами ж вони були пак молоді,
то знають, що то любощі.
Ганна. Оксано!
Що тілько ти говориш? (Знову закривається).
Оксана (сміється). От дурненька!
Степан (увіходить поспішно).
Оксаночко, передягнися швидче
в московське вбрання. Там прийшли бояре.
Оксана. Та мати ж кажуть, що жінкам не можна
між чоловіцтвом бути.
Степан. Бачиш, любко,
ти маєш тілько іх почастувати,
та й знов у терем вернешся.
Оксана. Отак?…
А як же частувати іх, Степане?
по нашому чи може як инакше?
Степан. Та винесеш їм на тарелі меду, —
матуся прилаштують, як там треба, —
уклонишся, боярин поцілує
тебе в уста…
Оксана. Степане! що ти кажеш?
Мене бояре цілувати мають?!
Чи се мені причулося?
Степан. Ні, серце,
воно так є, та в тім нічого злого, —
то тілько звичай!
