Сторінка:Леся Українка. Бояриня (1918).pdf/37

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 33 —

 
Степан Мушу я просити,
щоб ти його у нас тут не приймала.
Оксана Та я ж його просила, щоб прийшов!
Вже ж не прогнати!
Степан Накажи слугою,
що ти нездужаєш.
Оксана Не випадає.
Степан Як хочешь. Тільки як візьмуть „на дибу*?
то вже не жалуй!
Оксана Звідки вже й „на дибу“?
Степан А що-ж ти думаєш? За тим Яхненком
шпиги московські цілим роєм ходять.
Я знаю їх.
Оксана (Зажурена). Так я й не передам
родині ні листів, ні подарунків...
Степан Та знаєш, люба, поки що, то й кращеб
Не озиватись, надто до Івана,
бо він в непевні справи устряває...
Оксана До брата рідного не озиватись?
(У неї стають сльози в очах).
Степан Се-ж не на віки, рибонько, тим часом,
поки утихомириться... (знов пригорта її).
Оксана (не відповідаючи на пестощі безвиразно).
Гаразд,
нікому не писатиму.
Степан Ти, серце,
на мене гніваєшся.
Оксана (Так само). Ні, чого«ж?
Ти маєш рацію. На що писати?
(Степан опускає руки. Оксана повагом виходить
з хати).

 

IV.
:
Терем.

Оксана гаптує в кроснах, руки в неі ліниві, в'ялі.

Степан (увіходить і сідає близько Оксани, на
дзиглику).