— 33 —
Степан. Мушу я просити,
щоб ти його у нас тут не приймала.
Оксана. Та я ж його просила, щоб прийшов!
Вже ж не прогнати!
Степан. Накажи слугою,
що ти нездужаєш.
Оксана. Не випадає.
Степан. Як хочешь. Тільки як візьмуть „на дибу“?
то вже не жалуй!
Оксана. Звідки вже й „на дибу“?
Степан А що-ж ти думаєш? За тим Яхненком
шпиги московські цілим роєм ходять.
Я знаю їх.
Оксана. (Зажурена). Так я й не передам
родині ні листів, ні подарунків…
Степан. Та знаєш, люба, поки що, то й кращеб
Не озиватись, надто до Івана,
бо він в непевні справи устряває…
Оксана. До брата рідного не озиватись?
(У неї стають сльози в очах).
Степан. Се-ж не на віки, рибонько, тим часом,
поки утихомириться… (знов пригорта її).
Оксана (не відповідаючи на пестощі безвиразно).
Гаразд,
нікому не писатиму.
Степан. Ти, серце,
на мене гніваєшся.
Оксана (Так само). Ні, чого-ж?
Ти маєш рацію. На що писати?
(Степан опускає руки. Оксана повагом виходить з хати).
|
IV.
Терем.
Оксана гаптує в кроснах, руки в неі ліниві, в'ялі.
Степан (увіходить і сідає близько Оксани, на дзиглику).
|
