Степан. Здається, ще давніше почалося…
Мати. Хіба? Та ні, вона була здорова.
А от що на весіллі… Ну, та як же
той німець каже? З чого б то воно?
Чи з пристріту? Чи може з переляку?
От горе, тут нема таких бабів,
як там, у нас, — коли б так пошептали…
Степан. Ні, матінко, не помогли б ті шепти.
Така вже слабість.
Мати. Що ж воно? Як зветься?
Степан. Казав він: „Ваша пані занудилась
По ріднім краю — се є также слабість“.
Сказав мені по грецькі, як і зветься.
Мати. Та він то назове на всіх язиках,
а щоб то вигоїти…
Степан. Він казав, —
коли б її повезти на Вкраїну,
то може-б ще й одужала.
Мати. От, синку,
на сей раз німець може й правду каже.
Вона таки нудилася, небога.
Щож, відомо, завезена далеко…
Не кожде привикає до чужини.
Котре привикне, а котре то й…
Степан. Мамо,
я попрошу царя, щоб нас пустив
до тестя у гостину — чей же пустить?
Мати. Та може й пустить — вже ж війни немає.
Степан. Скажу йому, що маю ще й у Київ
повезти хвору жінку поклонитись
угодникам святим там у печерах,
для ізціления — невже ж не пустить?
Мати. Повинен би пустити. Се вже й гріх
людей на богомілля не пускати!“
