Оксана. (гостро). Як ти кажеш?
Утихомирилось? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
се мир по твоєму — ота руїна?
Отак і я утихомирюсь хутко
в труні.
Степан. Ти одживешся на Вкраїні.
Москва ж не може заступити сонця,
зв'ялити гаю рідного, зсушити
річок веселих.
Оксана (понуро, уперто). Годі, не кажи.
Нікуда я тепера не поїду.
Степан. Чому-ж?
Оксана. Не хочу.
Степан. Що се ти Оксано?
Мені аж дивно! що се ти говориш?
Оксана (розпалившись, підводиться).
А я дивую, ти з яким лицем
збіраєшся з'явитись на Вкраїні!
Сидів — сидів у запічку московськім,
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там на Вкраїні, —
тепер, як „втихомирилось“, ти їдеш
того ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарині хочеш подивитись,
чи там широчо розлилися ріки
від сліз та крові?…
Степан. Ти тепер картаєш…
А як сама колись мені казала,
що ти прийняти можеш тілько руку
від крові чисту?
