Сторінка:Леся Українка. Бояриня (1918).pdf/70

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 18 —

 
І чистоту по часточках вділяти,
Сей (на діакона) раз на тиждень буде
роздавати
Духовну страву отакій голоті,
Як хоч би й я, а ми вже, злидарі,
Стоятимем тихенько та покірно,
Немов старці перед богатими панами,
Ждучи, який нам знак подасть епіс­
коп,
Чи він хоч слово мовити дозволить,
, А може нам звелить співати гімни
Єдиному цареві всіх царів
1 панові усіх рабів небесних.
Ні, далебі не знаю, чи не краще
Було б мені в самій гегені вічній,
Ніж у такому рабстві безнадійнім
З якого й смерть вже визволить не
може.
Епіскоп
(що вже скілько раз намагався перервати ту мову
і стукав патерицею об землю, гнівним і грізним
голосом покриває слова неофіта-раба).

Геть, відійди від мене, сине тьми!
Лиши сей збір! Чого сюди прийшов
Бентежити святу громаду нашу?
Нащадку злий єхидни, скрийся в
нору,
З якої виліз на погибель душам!
Неофіт-раб
Ні, ти мене не смієш прогоняти,
Бо я сюди прийшов по твому слову,
Повіривши обітниці лукавій
Немов би тут знайду любов і спокій
І вічнеє ж иття. А ви забрали
Остатній спокій і любов остатню,