правнук.
Такого часу діжде, як і слово,
Ганебне слово „раб“ із світа зникне.
Жадаю віри в ту святую силу,
Що розум просвітить у найтемнійших
І всіх людей збере в громаду вільну
Без пастиря-дозорця і без пана,
А не в отару з пастухом свавільним
Та з лютими собаками, тремтячу
Від голосу вовків, левів, шакалів,
Гієн, лисиць і всякого хижацтва.
Не я один духовну спрагу маю,
Не я один так серцем голодую,
Багато нас таких. Мені казав
Один товариш-раб, що десь над Тібром,
Як перейти отруєну Маремму,
Є табор потайний рабів повстанців.
Утомлені своїм довічним рабством,
Вони гадають розірвати пута
І скинути ярмо з своєї шиї.
Патріцій. Ти думаєш вони на довго скинуть?
Неофіт-раб. Хоч би на мить, і то вже варто труду!
Я сподівався на довічну волю
В громаді вашій, але ви й на мить
„Солодкого ярма“ нездатні скинуть,
Так чи не краще залишити мрії
Про вічне і піти на часове,
Замість аґап на орґію кріваву?
Патріцій. Скажи — на хрест і на ганебну страту.
