Тихо, тихо, з неба сьвітить
Промінь місяче́нька,
Сидить тая русалонька
Біля козаченька.
Похолонув козаченько,
Не чує, не баче,
Як над ним єго кохана
Вбивається, плаче:
„Чи се-ж тії карі очі,
Що я цілувала,
Чи се-ж теє біле личко,
Що я милувала!
Ой чи се-ж той козаченько,
Що я виглядала?
Вже-ж не гляне він на мене, —
Дарма виглядати!
Вже-ж моєму миленькому
Світа не видати!
Не озветь ся до своєї
Любоі дівчини, —
Він німий лежить, холодний,
З моєі причини.
Ой, забула-б я, мій милий,
І горе і зраду,
Лиш устав би ти у мене,
Дав мені пораду!
Нещаслива годинонько,
Що-жя наробила?
Ой, на що́-ж я свою долю
Тай занапастила!“
І знов тихо; — з неба сьвітить
Про́мінь місяченька,
Ломить руки русалонька
Біля козаченька.
