Пу́гача віщого крик — гук єдиний.
Діброва німа.
Деж соловейко? деж спів соловьїний?
Ох деж він? — нема!
В ви́рій поли́нув, де вічная ве́сна,
Натхне́нний співець.
Вічно красує там рожа чудесна,
Там те́плий вітре́ць.
Глухо і смутно кругом на просторі.
Мій гаю сумни́й!
Кинув співець тебе в тузі та в горі,
Тебе́ й край рідни́й.
Ти́ша така тепер всюди панує.
Лиш в листі сухім
Вітер зітха', мов дріада сумує,
Із жа́лем глухи́м.
Чом я не маю огнистого слова,
Палко́го, чому?
Може б та щира, гарячая мова
Зломила зіму!
І розлягалась би завжді по гаю
Ясна́-голосна́
Пісня, — й розквітла б у рідному краю
Нова́я весна́.
Та хоч би й крила мені соловьїні,
І воля своя, —
Я б не лиши́ла тебе в самоти́ні,
Країно моя!
