Завітання.
В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину,
Втомленим о́чам моїм вельми дивна поява з'явилась:
Темно-червонеє світло, неначе той одблиск пожежі,
Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.
В світлі з'явилася ґенія темная постать.
Довга та чорная шата мов хмара його покривала
І хвилювала в повітрі, як море в негоду,
Сталі холодної по́лиском крила широкі ясніли;
Кучері чорні та довгі спадали на плечі.
В темних та гострих очах його погляд непевний світився, —
Сумно дивився в простор і палкії лилися з них сльози.
Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть!
Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом,
В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий,
Що у оча́х отих же́рвіє, — і безнадійність
Тя́жка, пону́ра обгорне його наче хмара осіння.
Ско́вана жахом, я погляд спустила до долу.
Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі.
Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша.
Вечер був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли;
Тихо було у повітрі, вітрець только часом
Лехким крильце́м повівав — і дале́ко дале́ко
Із за гори десь доно́сився гук від вечірнього дзвона.
Довгая біла стяга́ простели́лась від срібного сяйва
В хаті моїй, — надто ясно вже світич рогатий
Ночі тієї світив. Тінь якаясь у сяйві з'явилась,
Лехка, блакітна, прозорая і невиразна як мрія.
Ґеній то був, але ґеній не той, що з'являвся
Темної ночі тоді, коли жахом сковав мою душу.
