Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;
Кучері яснії, лехкі вилися над чо́лом лагідним,
Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві.
Яснії очі були, і погляд їх був наче промінь;
Любо всміхався, від у́сміху то́го у серці
Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.
Людська недоля будила не ро́спач в мені, а бажання
Кращої долі, яснішої, — той ідеал мені сяяв
В погляді яснім і серце за ним поривалося ли́нуть.
Він подивився на ме́не журливо — і серцем я вчула,
Що у небесні простори не си́ла моя ще поли́нуть…
Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця.
Зо́ря на небі рожева уже починала займатись,
Із за гори десь доно́сився гук від далеко дзвона....
