„Сла̀ва митце́ві!“… Та доля лихая
Зрадила хутко його.
За̀бавка людім знайшла ся другая!
Збув ся він слави, всього́!
Хто так недавно приймав гучну славу,
Світ того хутко забув:
Кинув співець тоді ю́рбу лукаву,
В рідний свій край повернув.
Бідний мистець! він зневірив ся в людях!
У глушині́ самотни́й,
З гордим, холодним призирством у грудях
Жив він забутий, смутний.
IV.
Ходить сму́тний співець по хатині,
Зсунув брови, заломлює руки;
Смутно, гірко йому в самотині,
Серце рветь ся від жалю, від муки.
Став співець край віконця малого,
Погляд звів геть на небо нічнеє,
Ніч суворо дивилась на нього…
І промовив він слово сумнеє:
„Тяжко жити в зрадливому світі!
В серці рани глибокі палають,
Серце вра́жене буде щеміти,
Поки в землю його не сховають!“…
На устах слово прикре німіє…
У садочку так глухо і темно.
Соловейків нема. Вітер віє,
Шелестить верховіттям таємно.
