І подумав співець: „Ох, як скучно!
Там же, в світі, в часи незабутні
Було ве́село, ясно та бучно!
Втіха, квіти і лаври славутні…
„Що се? знов я той чад споминаю?!
Ні, я з памьяти вирву ту славу!
Я нена́вижу, я проклинаю
Ту юрбу́ неправдиву, лукаву!“
Гордо бли́снув очима й зважливо
Чо́ло в гору підвів на хвилину,
Потім знов похилив ся журливо…
Що́ згадав він у сюю годину?
Він згадав, як в сій самій хатині
З ним була його ненька рідне́нька;
Тихо, любо жило ся дитині,
І ніщо не сушило серденька.
Любі спо́гади!… „Ночі весняні,
Ночі місячні… спів соловїний…
Потім співи матусі кохані…
Знову спів, — дивний спів, янголиний!…
„Хто співав? Де? Коли чув я теє?…
Не згадаю!“ покликнув у тузі…
Слав проміння йому золотеє
Місяць з неба, сіяючи в крузі.
„Я згадав! я той спів памьятаю!
О, як би́ та юрба́ неправдива
Вчула, я́к я тепер заспіваю! —
Скамяніла-б з нестяму та дива!“
І мистець заспівав; але штучно,
Дивно, гостро той спів розлягав ся,
