Якось дико, хоч гордо та гучно,
Забренів, затремтів — і порвав ся.
Заломив-же співець тоді руки:
„Ні! минулі часи ті щасливі!“…
Полились не мистецькії гуки,
А ридання гіркі, рослачливі.
V.
Не день, не годину, в журбі та в печалі,
Прожив той співець, як в пустині,
А далі запрагнув гіркі свої жалі
Впові́дати щирій людині.
Та люде чужі тих розмов не приймали,
Що́ лю́дям до жалю чужо́го?
Одні позіхали, байдуже мовчали,
А другі тікали від нього.
Коли-ж хто з своєю журбою до нього,
Неначе до друга, вдавав ся, —
Співець утікав тоді сам вже від того,
Від жалів чужих він ховав ся.
Вернув ся до дому у тяжкій розраді
І сумно схилив своє чо́ло.
„Чі варто-ж в людей сих шукати поради?
Нікчемні тут люде навколо!
„Нікчемна в них радість і втіха нікчемна,
Усяк з них за себе лиш дбає,
І що-ж для них туга співецька таємна
Чуття у них в серці не має!
„Кому я віддав дорогі самоцвіти
Найвищого чистого хисту?
