Чі варто-ж під ноги їм кидати квіти,
Снувати веселку барвисту?
„Не варто служити химерному світу!
Нехай в самотині загину,
Але вже я більше прекрасного цвіту
Під ноги тій зграї не кину!“
Тьмари́ли ся ду́мки і серце боліло…
Співець підійшов до віконця:
В садочку все квітом весняним біліло,
Сміяло ся про́міння сонця.
Вже сонце котилось до темного бору
І в теплім промінні купало
І я́рі лани́, і веселую го́ру, —
Навколо все барвами грало,
І вабило яснеє сонце злотисте
Співця з його сму́тної хати
Туди, в теє поле простореє чисте,
По волі гуляти-блукати.
І вийшов співець геть із хати сумно́ї,
На вулицю вийшов сельськую,
Корив ся принаді весни чарівної,
Забуть хотів тугу тяжкую.
На вулиці там недалечко стояла
Громадка людей невелика,
З середини тої громадки лунала
Журливая, чула музика.
Співець приступив до гурточку малого
Поглянути, що́ там такеє?
Там лірник сидів собі долі, — край нього
Поводарь, хлопьятко малеє.
