Що-далі все більше людей прибувало,
Вихо́дили з кожної хати,
Стареє й малеє до гурту ставало
Сліпого співця вислуха́ти.
Їм лі́рник співав про колишню неволю,
„Даре́мщину-па́нщину“ злую,
Про тую нещасну підданськую долю,
Про панську сваволю лихую.
А ліра голосить, квили́ть жалібниця, —
„Сирітки“ сліпець починає.
Ой, вже не одна у гурті́ молодиця
Хустиною сльози втирає.
Он плаче в куточку дівчатко маленьке,
В знесиллі схилилось до тина,
Від плачу стинаєть ся тіло худеньке:
Сирітка — та́ бідна дити́на!…
Кінчала ся пісня, слова жалібниї
Змінили ся в слово потіхи:
Що та́м десь, у Бога, за муки земниї —
Небе́снії ждуть нас утіхи.
Слова потішали, а голос і ліра
Як перш голосили-ридали,
Лагідна потіха і ясная віра
Зникали, в жалю потопали…
„Нема в світі правди!“ Сей крик роспачливий
Не співом, а плачем озвав ся.
Сей по́клик гірки́й, безнадійний, вразливий
Співцеві у серці віддав ся, —
Мов серце розкраяв… Тяжкі́ї ридання
Співцеві зняли ся у грудях;
