Він кинув ся геть, геть від того співання,
Що пла́чем озвалось по людях.
Пішов він далеко від тої громади,
Але не до білого двору,
Пішов до діброви шукати поради,
До темного сму́тного бору.
Там довго блукав він по темному борі,
За ним його туга літала.
Вже й нічка настала, засяяли зорі
І темрява бір залягала.
Співець не вважав ні на тіні ворожі,
Що скрізь від дерев простягли ся,
Співець не вважав ні на зіроньки гожі,
Що тихим огнем зайняли ся;
Не схо́дили з мислі йому тії гуки,
То тихі, то сумно-здужалі,
Були в них якісь недоспівані муки,
Якісь недомовлені жалі;
І тяжко йому невиразниї муки
Серде́нько зболілеє стисли, —
Співець роспачливо здійняв свої руки,
В очах йому сльози заблисли.
„Як би́ мені знову колишняя сила,
Як би мені гуки міцниї,
Тоді-б мене туга оця не гнітила!
Ох, співи мої голосниї!…
Коли-б же тепер хоч на час, на годину
Вернути співецьку потугу,
Полинув би спів мій на цілу краіну́,
Домовив би гіркую тугу!
