Не марної слави, не сміху пустого, —
Я сліз буду в світі шукати,
Для сліз отих щирих, для смутку святого
Ще варто і жити й співати!“
На небо він глянув очима смутни́ми.
Од місяця проміні впали
Йому на обличчя стріла́ми срібни́ми,
В сльозах йому срі́блом заграли.
Лагіднеє світло до серця проникло,
Серде́нько міцніше забилось,
І все, що давно було з памяти зникло,
Зненацька так ясно зьявилось.
І співи матусі, й дитячії мрії,
І місячні ночі на-ве́сні,
І співи гучниї, мов гімни надії
Забутиї співи небесні —
Він все пригадав… Раптом пісня чудова
Навколо геть-геть залунала,
Луну підхопила зелена діброва
І з вітром далеко послала.
Відко́ли на світі пісні гомоніли,
Такої не чуто ніколи.
Все стихло, а вільниї гуки летіли
Далеко за гори, за доли…
VI.
Знов співець у широкому світі.
Знов його наче Бога вітають,
Люде сиплють і лаври і квіти,
Дорогі подарунки складають.
