Скілько муки було пережито, —
Знає те мій садок затишни́й!
„Наче квітка росою умита,
Так мій скарб від тих сліз розцвітав;
Мов калинонька сонцем пригріта,
Від палко́го жалю виростав.
„Місяць про́мінням смутни́м, лагідним
Цілував його, пе́стив, кохав, —
Але сам своїм серденьком бідним
Я життя тому скарбові дав.
„Отже скарб сей, єдиний що маю,
Я вам браття тепер віддаю,
Вам і рідному любому краю, —
То-ж прийміте ви пісню мою.
„Недомовлені гіркиї жа́лі
В рідній пісні почув я колись,
Бачив тихиї сльози печалі,
Що мов перли котились-лились.
„Тії сльози, ті перли ясни́ї
Певне впали у серце моє,
Бо ще й досі на сльози сумниї
Пісня з серця мого устає.
„Коли співи мої жалібнії
Знову викличуть сльози чиї,
То над скарби усі дорогії
Надгорода то буде мені.
„Я шукаю тії надгороди,
Я за нею подав ся у світ,
Більш ніж лаври та гомін догоди
Мені скаже той тихий привіт.
