II.
Осінь надходить, літо минає,
Вже-ж за дівчину козак не дбає.
Вже старостоньки скрізь похожають,
Ксенину-ж хату вони минають.
Йдуть до сусіда в новую хату, —
Сватають в його дочку багату!…
Чує Оксеня смутну нови́ну, —
Що свата' милий іншу дівчи́ну;
Уже сьогодні їх заручають,
А через тиждень і повінчають…
Наче байдужа дівчина ходить, —
Вийде-ж в садочок тай сльози ронить.
Рушнички шиті лежать у скрині, —
Вже не клопочуть вони дівчи́ни!
В журбі та в тузі тиждень минає, —
По селу-ж ходить та „молодая“;
У кожну хату вона вступає,
На дівич-вечір дружок збірає;
І до Оксені заходить в хату, —
То-ж на весілля її прохати:
— Прошу, сестрице, тебе, голубко,
За старшу дружку до мене, любко!
— Не можу серце!… я-б і радніша;
За дружку в тебе хай стане інша!
— О так, сестрице! о так мовляєш!
Певно, мене ти більш не кохаєш! —
— Не гнівайсь, серце, за мої речі…
Прийду сьогодні на дівич-вечір!
