Пішла з жалем дївчинонька
Та у свій садок,
Щоб нарвати барвіночку
Іншій на вінок;
Рвучи його, журливую
Пісеньку співа',
За сльозами ледве може
Вимовлять слова:
„Барвіночку мій хрещатий,
Зелений, дрібни́й,
Ой я-ж тебе викохала
Хороший, рясний!
Я-ж садила, поливала
Тебе на весні,
Я-ж думала, на віночок
Здаси ся — мені!
Здав ся тепер, барвіночку,
Не мені, другій, —
Бодай би зсох, бодай зовьяв,
Барвіночку мій!“…
То-ж нарвала барвіночку
Віночок звила́,
Походила по садочку,
Над річку пішла.
Подивилась у водицю
На личко своє,
Тихо, тихо промо́вила:
„Горенько-ж моє!
Вродо моя хорошая,
На що ти цвітеш?
Без доленьки на сім світі
Марне пропаде́ш!
Нема щастя, нема долі,
Лиш врода сама…
І коханнє зневажене,
Дружи́ни нема!
Забув мене мій миленький,
