„А ти тут зажди, небоже,
Хай-но, їхати-му з гаю,
Я ще дам тобі гостинця,
А тепер часу не маю.“
— „Не на тебе ждать я буду,
Так поет відповідає:
Хтож кому подасть гостинця,
Ще того нїхто не знає.“
Лицарь вже на те нїчого
Не відмовив, геть подав ся;
Знову юрба загукала
І луною гай озвав ся.
Розтеклись ловцї по гаю,
Полювали цїлу днину,
Та коли-б же вполювали
Хоч на сьміх яку звірину!
А як сонечко вже стало
На вечірньому упрузї,
Стихли сурми, гомін, крики,
Тихо стало скрізь у лузї.
Гурт мисливський зголоднїлий
Весь підбив ся, утомив ся,
Де-хто ще зоставсь у гаю,
Де-хто вже й з дороги збив ся.
Геть одбивши ся від гурту
Їде лицарь в самотинї,
Зирк! — поет лежить як перше,
На самісенькій стежинї.
„Ах, гостинця ти чекаєш!
Мовив лицарь і лапнув ся
По кишенях, — ой, небоже,
В дома гроші я забув ся!“
