На обрусї (товаришцї той обрус
В тюрмі покійна мати вишивала);
Розповідь та була уривчаста і тиха,
Бо голос був приглушений від туги,
І хутко він урвав ся, мов струна;
У хатї стало тихо, тілько чутно,
Як грала ся товаришки дитина,
І ляскала маленьким батіжком,
На стільчику рушаючи в дорогу.
Я, дивлячись на неї, проказала:
„Ба, що робити? Не журіть ся, друже!
Хоч може ми і не побачим волї,
Але дитинка ся побачить, певне!
Що скажеш ти на се, малий фільософ?“
Дитинка ясно глянула на мене
Розумними, цїкавими очима,
А мати шпарко мовила до мене:
„Мовчіть, нехай воно сього не чує!
Ви знаєте, дитиною я часто
Від матери покійної се чула:
Як виростеш, то будеш вільна, доню.
Вона казала се так весело і твердо,
Що я повірила в свою щасливу долю,
І вірила, аж поки не зросла…
Тепер моїй дитинї се говорять…
Іди, іди, моє маленьке, грай ся!“
Дитина знов до забавок вернулась,
Товаришка взяла шитя, я книжку,
Розмова наша більше не вела ся…
1895 року.
