Сторінка:Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII – ім столітті (1954).djvu/125

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


по всім иншим проявам суспільного життя, страшною для всякої „вольницы козацкой“, суворою самодержавною Москвою.

Ще більш протилежні поняття панують у Москві і в Україні що до соціяльного характеру тих, хто землею користується й володіє. В тодішній Московщині вони — „служилое сословіе“, якому „жалується“ земля за царську службу, за державний чин... І коли одна й та сама земля задержується довше в однім роді, то не тому, що цей рід має своє власне, од предків унаслідоване і неодемне право меча на цю землю, а тому, що він із покоління в покоління заслуговує собі на милость царську, постачає Цареві й Державі з покоління в покоління слуг і чиновників. В козацькій Україні, як і в Західній Европі, з лицарського родового права на землю випливають обовязки лицарського роду супроти Землі, супроти Держави. В Московщині з обовязку дворянської служби Цареві і державі випливає право дворянства до землі. З одного боку — берегти й обороняти родові, здобуті предками „права, вольности і привілеї“, а з другого — добровільно, без царського наказу, а на підставі моральнаго імперативу традиції, виконувати обовязки супроти землі, які привілей родового землеволодіння накладає — московський боярин і дворянин не вміє, бо йому бракує самого поняття про родову земельну традицію. Така родова земельна традиція, підстава державної культури Заходу, не могла витворитись у державі московській, бо вона вся, від верху до низу, сформувалась по взірцям, взятим від великої кочової татарської Орди.

Европейський принціп аристократичний, принціп „noblesse oblige“, опертий на традиції родових прав і родових обовязків, для Московщини зовсім чужий. Крім того, „русскаго дворянства — пише в своїй „Исторія русской культуры“ П. Мілюков — никогда не удалось пріучить къ европейскому чувству военной чести, воспитавшему сословный духъ европейскаго дворянства“. Навіть Петровська европеізація Московщини, що дала російському дворянству европейську одежу, не змогла перетворити самої сути того дворянства. В р. 1722 один з несчисленних „совѣтникъ Степановъ“, коли його побили, так пише в своїй „жалобѣ“: „я о моей персонѣ не говорю, только характеръ канцеляріи совѣтника не допускаетъ нe токмо побои, но и брани терпѣтъ“. 119[1]) „Персона“, рід, імя, походженя, традиція не відограють в поняттях московського дворянства тієї домінуючої ролі, яку надає

  1. Милюковъ: Очерки по исторіи русской культуры ч. IІІ, ст. 186, 192.