Польщу, яко бо сказано в Тальмуді: з його самого, з його лісу вийшов топір на його згубу.“ 154[1])
Польські джерела говорять те саме. Наприклад, що в Марті 1651 р. оточені в Винниці повстанці нізащо не хотіли піддатися Полякам, то ці останні обвинувачували в такій завзятости „або ченців, які там пробувають, або шляхту, якої кажуть єсть із ними коло семидесяти осіб.“ Отже нічого дивного, що стереотипне жадання: „шляхту видати, чернь розпустити“ — ставиться козаччині яко умова і повторюється польськими політиками кожний раз, коли Річпосполита з козаччиною помиритись хоче.155[2])
Ще більше ненавидить покозачену українську шляхту Москва. Для неї ці традицийні й найбільш завзяті оборонці „Руси і православя“ в Річпосполитій — це підозрілі і ненавистні „Ляхи“. „Ляхи“, бо з них же вийде Виговський, Мазепа, Орлик, з них вийде й послідній кошовий запорожський, а як значиться в російському Своді Законів, „шляхтич подільський“ — Кальнишевський... Покищо за життя Гетьмана Хмельницького нарікають московські воєводи на гетьманового зятя Івана Нечая. „В старім Бихові — пишуть вони в 1656 р. Цареві — живе той зрадник і душогубець. І випадаючи з города зі шляхтою, такими самими, як і він зрадниками, людей наших побивають. А найбільші між ними зрадники і до всього непокою підюжувачі — це зі шляхти мстиславської: Іван Суходольський, Братишовський і Секлицький.“ 156[3])
Дві такі повстанчі родовиті шляхецькі семї — Виговські і Нечаї — особливо вславились у тих героїчних часах. Обидві родом із серця України — Київщини — обидві зараз від самого початку опинились в самім серці повстання. Споріднені з Гетьманом: Данило Виговський одружився з одною із дочок Гетьмана, Оленою — Іван Нечай з другою — Степанидою — ці дві шляхецькі семї дуже близько до особи гетьманської стояли, великий вплив на весь провід тодішнього національного життя мали і вони у великій мірі тон усьому оточеню Гетьмана надавали.
Пятеро рідних братів Виговських — не рахуючи їхнього старого батька Остафія й цілого ряду братів у перших і инших родичів — взяло участь у великому національному повстанню. На чолі їх стоїть розуміється Іван, пізніший Гетьман, тепер писарь військовий ґенеральний: канцлер, як звуть його завжди шведські й инші західно-европейські тогочасні реляції. Те, що він зразу був призначений Геть-
