„всея Великія і Малыя Россіи самодержецъ московскій, кіевскій, владимирскій, новгородскій…“ а крім того ще й: „великій князь смоленскій, волынскій, подольскій, черниговскій, витебскій, мстиславскій… и землямъ восточнымъ и западнымъ обладатель…“ — то не Великий Гетьман був винен, що титули старих Князів Київських Царю московському дістались, бо він зробив усе можливе, щоб їх для себе, фактичного дідича ціх Князів, заховати, щоб титулів ціх Цареві московському не дати. Бо власне знищеня на Україні в самім зародку державних тенденцій московських було завданням Гетьмана в послідних роках його панування. Бо й тому власне він так дуже хотів північно-західні землі до України прилучити, щоб на ціх „руських“ землях старої державної, князівської, культури будову нової держави української завершити і в той спосіб од північних державних впливів московських себе відмежувати; ці московські впливи, на князівській київській державній традиції оперті, відродженям цієї традиції в самій України паралізувати, та ініціятиву відновленя старої київської „Держави Руської“ в перемозі над Польщею і над кочовим степом з рук царських і московських на Україні вирвати…
Ми вже знаємо, що головною метою і основою союзу Гетьмана з Царем московським було бажання визволити всі „руські землі“ з під Польщи. Але іменно для цього цей союз оказався зовсім непридатним. Бо хоч Царь московський радо брався ці землі визволяти, але визволити їх він хотів для себе, а не для України і не для козацького Гетьмана. Показалось, що новий протектор України, Царь московський, не збірається зовсім наділяти Гетьмана українського „державою більшою, чим вона була за Королів польських і своїх Князів руських“, як думали українські дипльомати, зяключаючи Переяславську Умову. Він хотів тільки побільшеня своїх „восточних“ земель землями „западними“. І коли виявилось, що побільшити московську державу коштом Польщи можна далеко легше переговорами і торгами з самими Поляками, чим піддержуванням проти них війною хоч і „одновірних“, але непевних „Черкасів“, то Царь забув про дані Гетьману обітниці і вигідний для себе, а страшний для України мир з Польщею у Вільні поспішив заключити. Це мав бути перший етап того „собиранія Руси“, який закінчиться колись українським гайдамацьким бунтом, Москвою проти Польщи піднятим і самою-ж Москвою здавленим зараз, як тільки
