спас сумежну Волинь од прилученя до польської Корони і від Великого Князівства Литовського, від инших „руських земель“ відірвати її не дав. Згадувано і про повстання, підняте в початку XVI століття за приверненя Руси її давних суверенних прав князем Михайлом Глинським, який свої маєтности власне в „тракті пинському“ коло Турова мав. А вже в свіжій памяти у всіх була та недавня завзята боротьба проти реліґійної унії, яку в кінці XVI-го століття вели Фльоріян Ґедройц, Павел Кміта та „инші земляне пинські“, зносячи збройними наїздами тих новаторів, що од „віри стародавної руської“ одступали та „лядські новинки“ заводити починали…258[1])
Отже „руська“ державна традиція і стара національна культура держаться тут в ціх поліських краях у верхах місцевого суспільства, серед тих, хто тоді репрезентує цей край, серед його вищих аристократичних верстов. Згадаймо, що славне Брацтво Київське, яке в початку XVII століття основою нашого культурно національного відродженя стало, змогло бути засновано завдяки щедрій матеріальній допомозі його фундаторки, Гальшки з Гулевичів Лозчиної, дружини представника і голови шляхти мозирської, маршалка мозирського Степана Лозки. І цю щедру даровизну учинила Гальшка Лозчина в кінці 1615 року, „в старожитної святої всходної церкви православної вірі статечне живучи... з любови і милости до братії своїх народу російського… з підписом руки малжонка свого Його Милости Пана Стефана Лозки, маршалка повіту Мозирського, яко того, от которого тую данину і вічную даровизну мала“ — кажучи словами отого її „листу вічистої фундації“.259[2])
І в часах, про які йде мова, наприклад місцевий пинський дідич, сенатор і людина в цілім повіті високо поважана, каштелян минський Микола кн. Четвертинський, одружений з місцевою дідичкою княжною Доміцеллою Соломерецькою, це один зі стовпів „благочестя“, смерть якого в 1659 році, „жалісну для Церкви Божої і Народу Руського“, буде, як знаємо, оплакувати Митрополит Дионисій Балабан і всі ті „княжата і люде зацні“, що на його похорон до Монастиря Новочетвертинського у великому числі зїхались.
Зі шляхти місцевої походить і великою пошаною серед неї користується Іосиф Нелюбович-Тукальський, тепер архімандрит лещинський, пізніщий Митрополит, один з найзавзятіщих і найрозумніщих борців за незалежну Українську Державу.260[3]) Так само до місцевих
- ↑ Про ці наїзди пор. Арх. Ю.-З. Р. ч. III, т. І N 27. Про боротьбу Руси, в тім числі і Руси пинського повіту, в Вел. Кн. Литовськім, див. відповідні томи Історії України проф. Грушевського.
- ↑ Памятники Кіевск. Ком. т. II, ст. 385—390.
- ↑ Про популярність Тукальського серед шляхти свідчить м. инш. пізніший лист Тетері до канцлера Пражмовського 14 XI 1663 з приводу вибору нового Митрополита: „Wszyscy zaś, jako to szlachta z W-wa Kijowskiego, pewna szlachta z Wołynia, a nawet wszystek kler і Wojsko Zaporożskie wotowali cale na ojca Tukalskiego, upornie stawając, aby on zasiadł Sedem Metropoliae“ (Памятники Кіевск. Ком. ІV. с. 387 і тамже ще два листи в цій справі до Пражмовського і до Короля). Ставши пізніще Митрополитом, Тукальський все піддержує живі зносини з рідним Пинськом. Так напр. в 1668 р. воєвода московський піймав „чернца Іоилемъ звуть Межицкой, ѣдетъ изъ Пинска къ Тукальскому митрополиту въ Чигиринъ“ (Акты Ю. и. 3. Р. VII, ст. 11) і т. д.