польско-шляхецьких звичаїв „вільної елекції і пактів конвентів“, які стільки милостей при виборах голови держави вибіраючій оліґархічній шляхті давали. 291) [1] Це найблизчий помішник Гетьмана — від самого початку повстання, його старий друг і товариш, це писарь ґенеральний, канцлер Іван Виговський був провідником цієї антімонархічної опозиції. Де його рука, паралізуюча династичні наміри Гетьмана, видна в ціх „елєкцийних“ формулах акту присяги пкнської шляхти, так як видна вона тоді скрізь в політиці цих переломових місяців на стільки, що навіть мудрі шведські дипльомати довго не знали, на яку ступити: чи піддержувати дідичний і династичний принців влади гетьманської, як того хотів старий, хворий вже Гетьман, чи висказатись за вільною елекціею, ва яку завзято агітував з иншою старшиною Виговський.292) [2]
В хвилину, коли важилась доля Держави, коли прилучались до неї північно-західні „руські землі“, коли йшла за ці землі послідня боротьба з Польщею, коли мав бути підписаний союз зі Швецією і цим самим залежність од Москви мала бути зліквідована — ця агітація проти династичних плянів старого улюбленого Гетьмана викликувала страшне, катастрофічне замішаня в рядах старшини, на єдности і дисциплінованости якої досі вся козацька держава спіралась. „Гетьман дуже слабий — доносить свому Королеві 28 Червня шведський посол Лілієнкрона — а канцлера підозрівають, що після смерти Гетьмана він хоче захопити булаву. Таким чином вже склалося тут дві партії...“
Старий Гетьман зразу просьбами хоче одвернути катастрофу. Покликавши до себе двох найвидатніщих представників старшинської опозицийної партії, ґенерального осавула Івана Ковалевського і полковника Григорія Лесницького, він призначає їх опікунами свого Наслідника-сина, а самого Виговського, нагадуючи йому його заслуги, „опорою могутности козацької“ називаючи, благає бути батьком, дорадником і поводатаром для молодого Гетьмана Юрія. Коли ж це не помогае, коли старшина далі проти дідичности гетьманства агітує, коли сварка і роздвій між нею перекидаються вже до військ козацьких на фронті, коли із за цих сварок посол шведський не може справи союзу шведсько-українського до кінця довести, — Гетьман видає наказ полковника Лесницького і ще чотирьох видатніщих старшин опозиціоністів казнити, а покликавши перед себе Виговського, свого старого друга і товариша, наказує ланцюгами його перед собою до землі прикувати
- ↑ Заслужений історик України Олександер Яблоновський пише: „серед старшини козацької, коли не більша частина, то частина дуже значна, була це шляхта, перейнята від колиски ідеалами, яких виразом була елєкція і pacta соnventa“ (Pisma t. II s. 219).
Як сильні в Польщі були ці „ідеали“ свідчить між иншим вступна промова маршалка елєкцийного сойму в 1648 р. Богуслава Лещинського і промова Яна Казіміра з подякою за вибір — промови, сказані в мент найбільшої небезпеки і початку руїни польської держави: „Одинока потіха і прикраса нашого народу та — казав маршалок, — що у нас не один Дім Володарів, а всі невольники: лише вільні голоси по своїй волі добірають собі Пана, не беручи його з колиски… Одній тільки Польщі нема рівні в виборі Пана: тут стільки
елєкторів, скільки шляхти.“ „Дійсно — казав нововибраний Король Ян Казімір — має чим виславляти себе Річпосполита понад всі під сонцем народи, коли може роздавати величний дар маєстату! Має чим величатися, коли у ній не так, як у невольничих народів, що дякують долі за пана даного їм припадком із пануючого роду: тут Володарі низько кланяються за королівський діядем“ (С. Томашівський: Перший похід Б. Хмельницького в Галичину ст. 101—105). Такого роду „ідеалів“, живцем взятих від занархізованої республіканської польської оліґархії, Богдан Хмельницький знищити серед старшини козацької не встиг. Але українська монархічна ідея Великого Гетьмана на вмерла разом з ним. Боротьба між принціпом монархічним і республіканським велась на Україні і далі по смерти Богдана Хмельницького. Видатніщі з поміж пізніщих виборних Гетьманів все намагались скріпити владу гетьманську і її в дідичне гетьманство: в українську монархію обернути, бачучи, що тільки в той спосіб може бути врятована Українська Держава. Але ніхто з них на нещастя не мав персональних даних, щоб такий переворот перевести. З одного боку опозиція старшини, з другого політика московська, яка н защо до дідичности і скріпленя гетьманства допустити же хотіла, ці українські пляни монархічні нівечили. Козацька Українська Держава упала зруйнована старшинською оліґархією, в той самий майже спосіб, як пізніще упала і Річпосполита польська, що учителькою і політичним взірцем для старшини козацької була. І тут і там скріпленю монархічної — там королівської, тут гетьманської — влади противилась, піддержуючи в цім випадку „стародавні свободи і вольности“ самодержавна Москва. До цієї теми маю надію — коли обставини і здоровля мені дозволять — повернути в иншім місці. Тут для ілюстрації наведу тільки кілька прикладів. Отже наприклад Гетьмана Самойловича, коли він по довгих літах всяких хитаннь, принижень і невдач врешті зміцнив свою владу і захотів зробити її дідичною, скинула старшина власне за „самодержаство, противне звичаям Війська Запорожського“. При чім скинула в той спосіб, що подала на нього донос московському урядові, який, бачучи скріпленя влади Самойловича і боючись того скріпленя, використав радо цей донос, щоб без суду заслати Самойловича разом із його старшим сином майбутнім наслідником в Сібір, а молодшого сина стратити в Сівську. При цій нагоді в кругах республіканської нашої старшини складено було про Самойловича такі вірші, заховані в літописі Величка:
Не уважав давной в Войску вольности
І всім станам належитой годности.
Себе тілько почиталесь так бити,
Же твой рожай з давніх давен стал жити.
Забув єси, же тя з любви ізбрано
І старшим собі Паном названо.
Ради тобі отнюдь стало не треба
І мислил єсь, аки би ізшел з неба.
А в Войску Запорожском то здавна
Рада сильна (тільки проти Гетьмана очевидно) і всій явна.
Характерно, що при виборі нового Гетьмана, якого царський уряд дозволив втішеній старшині вибряти „по давним статям“, поставлено було цим урядом жадання: „зблизити народ малороссійський і великороссійський мішаними подружжями і иншими способами так, щоб ніхто на Україні не важився говорити, що народ тутешній инший чим великороссійський і що він иншого „гетманскаго регимента.“ Пізніще Царь Петро І так само виступив на Україні оборонцем старинних прав і вольностей козацьких проти Гетьмана Мазепи, який по словам царських маніфестів, до українського народу виданих, змовився з Королями шведським і польським, щоб стати „самовластнымъ княземъ въ Украинѣ.“ Далі, вже на еміґрації, при „вільній елєкції“ Гетьмана Пилипа Орлика, складені були між ним і запорожською старшиною умови, на взірець польських pacta conventa, з яких найважніща та, що касується „самодержавна влада, котру прежнії Гетьмани, зостаючи под Самодержцами московськими, привлащити собі дерзали над слушность і право“ і т. д. Останній епізод боротьби між українським монархізмом і українським оліґархічним республіканством, що мав місце перед самим скасованям Гетьманства, був точним первовзором подій, які пізніще підчас упадку Річпосполитої в Польщі відбулися. Як пізніще в Польщі патріотична шляхта, так на Україні патріотична козацька старшина, бачучи упадок своєї Отчизни, схаменулась і зрозуміла нарешті (на жаль запізно), що без скріпленя гетьманської влади і установленя дідичного Гетьманства, Україна загине. І ось нащадки тих, що династію Хмельницького поваливши, втеряли найбільше відповідний момент для установленя української монархії, тепер стали між собою збірати підписи на проханню до Цариці Катерини, щоб Гетьманство було оставлене дідичним в роді Гетьмана Розумовського, при чім, що характерно, покликувались вони на приклад Богдана Хмельницького, який так само передав Гетьманство свому синові. Але це прохання навіть не могло бути подано, бо (поминувши непопулярність і особисту маловартність Гетьмана Розумовського) „привязана до стародавних вольностей“ ґенеральна старшина, піддержана очевидно урядом російським (подібно як пізніще конфедерація торговицька в Польщі), не захотіла його підписати, і підписали його тільки полковники і полкова старшина. Занепокоєний все-ж таки оцім небезпешним для нього українским монархічним рухом уряд російський поспішив Гетьманство скасувати. Гетьман Розумовський одержав наказ написати до Цариці, що він просить увільнити його „від того тяжкого і небезпешного уряду“ — Гетьманства. Його „прохання“ розуміється зараз же було вдоволено і він був „звільнений“ з Гетьманства подібно, як зі свого Королівства був звільнений пізніще останній Король польський Станіслав Понятовський. І в результаті обидва „найвільніщі під сонцем“ — польський і український — народи, не витворивши власної сильної монархічної влади, промантачили свої держави і опинились на службі у націй, що таку сильну монархічну владу державну витворити у себе зуміли.
- ↑ Пор. вище прим. 113 а. Посол Лілієнкрона 28 Червня ст. ст. 1657 р. доносив свому Королеві, що „Гетьман дуже слабий, а канцлер, судячи по ріжним обставинам, викликує велике підозріння, що після смерти Гетьмана він хоче захопити владу. Таким чином вже склалось дві партії, але на нещастя, після того, як 4 видніщих їх представники були тайно покарані смертю по наказу Гетьмана, я зустрів сильні перешкоди вести з ними які небудь переговори… Виговський умисне затягає вирішена справи (переговорів), ждучи смерти Гетьмана, яка повинна прийти з хвилини на хвилину, щоб потім лекше задовольнити своє честолюбство, виконати свої наміри і приготовитись до всяких випадків…“ (Арх. Ю.-3. Р. ч. III т. VI, ст. 314, 316).
