Сторінка:Липинський В. Хам і Яфет. З приводу десятих роковин 16-29 квітни 1918 р. (Львів, 1928).djvu/4

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Але-ж це природній поступ, це творча революція, визволяюча свіжі, молоді сили; це патос чину, енергії. — Неправда! — Коли-б це був прометейський гін вірного сина, палаючого любовю до батька, до братів, до своєї громади — коли-б це було молодече бажання дістати для своїх хоч трохи вогню з неба — Україна була-б нині наймогутніщою державою, найсильніщою нацією. Яфет, брат Хама, бачив наготу і слабість батька не гірше, ніж Хам. На вид цей в його молодій душі так само спалахнуло почуття, так само зародився чин.

Але чин Яфетовий був инший від чина Хамового. Яфет прибіг до батька, підніс його. Він всіми силами своїми став на поміч батькові. Чому? Бо в Яфеті у відношеню до батька заговорила любов і почуття спільности, а в Хамі — злоба і почуття окремішности.

Абсолютний брак любови до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого „я.“ Повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, що „греблі рве“ і сама гине. Погорда до батька, коли він слабий, натомість рабство у чужого, коли він сильний — ось хамство, ось прикмета людей, що живуть на Українській Землі…

***

Хіба тільки їхня? Хіба-ж у инших націй нема хамства? Не в хамстві, значить, джерело нашої безвласнодержавности і безнаціональности.

Хамство єсть скрізь. Це правда. Скрізь єсть „гін“ до виділювана себе із своєї громади, до непослуху їй, до насмішки над її авторитетами. Але скрізь поруч цієї сили відосередкової, руйнуючої, єсть сила доосередкова, здержуюча. І власне