дано мандат руйнувати наш бідний край, який останніми силами своїх синів захищав Европу перед большевизмом.
На основі принціпу ‚audiatur et altera pars‘ просимо, щоби бодай після проголошення присуду негайно вислано комісію, яка в товаристві наших делєґатів мала би ствердити польські жорстокости, яких в такій мірі не могли би допуститися навіть большевицькі банди.
В кождім разі маю честь заявити, що український нарід і його армія до останньої людини вестимуть боротьбу за свою державу проти польських наїздників, при чім закладаю протест проти мандату, даного польським розбійникам на знищеннє українського краю, стверджуючи, що відповідальність за наслідки того страшного присуду, виданого без переслухання обох воюючих сторін, впаде не на мене.
В постою Начальної Команди Галицької Армії, дня 15. липня 1919,
Д-р Евген Петрушевич.
Дня 16. липня 1919. в само полудне, почала галицька армія переходити Збруч.
„Були то страшні дні. З одного боку напирали Поляки, з другого большевики. Територія обох українських держав займала вже тільки дуже малий простір по обох боках Збруча. На тім просторі чути було гук гармат і від сходу й від заходу…
Нескінчені ряди галицьких обозів тягнулися…
Здалека долітав глухий гук гармат: то галицька артилєрія здержувала дійсно безприкладним геройством польський напір, щоб мали час вицофатися наші обози з хорими й раненими, з майном. Артилєрія мала ще трохи муніції. А піхота вже ні. Вона білою зброєю помагала, де могла, нашій артилерії здержувати напір Ляхів. І своїми трупами вкривала останні поля галицької землі…“[1]
Перехід галицької армії через Збруч на Велику Україну тягнувся три дні.
З війском ішло також багато цивільного населення, особливо інтеліґенції, яка служила в українських державних установах. Хто міг, спасався перед польською пімстою.
Так на території Східної Галичини перестала істнувати українська державна влада.
Український край попав у ярмо найстрашнійшої сваволі польської окупаційної влади.
- ↑ Назарук, Рік на Великій Україні, стор. 182 і 185.
