Таку заяву подано 16. мая. Я був сьому противний, бо не бачив потреби ще раз заявляти те саме, що ми перед трьома днями заявили на засіданню Комісії. Одначе Панейко настоював на потребі такої заяви і її подано.
Очевидно, причиною незаключування перемиря були не ми, а Поляки. Про їх опір приходили відомости з кругів Мирової Конференції. Такі самі відомости приносила преса з Варшави. Та ми числили на те, що Найвисша Рада не допустить, щоб Поляки відкинули її власний проєкт, і заставить їх його приняти.
Одначе минав день за днем, а запрошеннє до підписання перемиря не приходило. Зате з кругів Мирової Конференції приходили поголоски, що з перемиря взагалі нічого не буде. А рівночасно преса приносила польські воєнні комунікати, які доносили про все нові успіхи „польської контр-офензиви, спровокованої українською офензивою.“
1. Нота з 21. мая. Серед таких обставин Делєґація УНР на повнім засіданню 20. мая рішила для вияснення справи звернутися до Мирової Конференції з отсею нотою:
Париж, 21. мая 1919.
До Його Ексцелєнції Пана Президента Мирової Конференції в Парижі.
Ексцелєнціє!
Делєґація Української Республики, післана до Парижа на Мирову Конференцію Директорією і правительствами обох частий Української Республики (Україна Східна і Україна Західна) має честь переслати вам отсю деклярацію:
Побіч головної задачі, яку нам доручено: осягнути визнаннє Української Республики державами антанти, ми мали місію дипльоматичним шляхом спинити імперіялістичну інвазію Поляків, заключити українсько-польське перемирє, щоб кинути всі наші сили проти російського большевизму, який напав на наші східні границі. Від чотирох місяців працюємо в сім дусі і стверджуємо з жалем, що наші зусилля були безуспішні. На Україну, яка знемагає в боротьбі з большевиками, нападають Поляки, які під покришкою боротьби з большевиками дістали від держав антанти матеріяльну і моральну поміч. Ясною цілю польської інвазії є окупація української землі взагалі і в першій мірі Східної Галичини, Пємонту відродження і найповажнійшої операційної підстави проти російського большевизму.
Щоб осягнути сю ціль, Поляки знехтували зазив Найвисшої Ради з 19. марта, який закликав їх спинити ворожі кроки протії Українців, — зазив, який наше правительство приняло; знехтували далі рішеннє комісії для українсько-польського перемиря, виложене в проєкті з 12. мая, на який Українці так само згодилися.
Замість приступити до заключення перемиря, Поляки розпочали дуже енерґічну офензиву проти Українців. Своїм поведеннєм Поляки, які належать до союзних націй і з сеї причини тішаться особливою опікою великих держав антанти, дали ясний доказ не тільки свого легковаження для принціпів проголошених антантою, але навіть для формальних рішень Мирової Конференції.
Таким чином Делєґація Української Республики в Парижі знаходиться перед конечністю поставити собі питаннє: Чи держави антанти мають волю і змогу спинити польську офензиву? Чи вони не є байдужі до українського народу, якийхотіли згодитися хоч на ось яку лінію. І приступив до мани й показав нам менше більше таку лінію, яку опісля принято в львівськім договорі з 16. червня 1919. між Поляками й делєґатами Петлюри. Можливо, що таку лінію мали предложити комісії Поляки і Фрайденберґ хотів на нас вплинути, щоби й ми предложили таку лінію.
