державами договір, якого постанови мають по змозі забезпечити автономію території, як також політичні, реліґійні й особисті свободи її мешканців.
Сей договір опиратиметься на праві самовизначення, яке виконають в кінці мешканці Східної Галичини що-до своєї політичної приналежности; час, в якім се право буде виконане, буде означений союзними і принятими до союза державами або орґаном, на який вони можуть перенести ту власть“.4. Протест Делєґації УНР. Проти сього рішення Найвисшої Ради запротестувала Делєґація УНР отсею нотою:
Париж, 15. липня 1919.
в Парижі.
Делєґація Української Республики на Мирову Конференцію в Парижі має честь потвердити одежаннє повідомлення з 11. с. м. про рішеннє Найвисшої Ради, а саме, що „польське правительство буде уповажнене утворити в Східній Галичині цивільну управу“.
Покликуючися на всі свої попередні заяви в справі Східної Галичини, зокрема на деклярацію з 2. с. м., зложену з приводу рішення Найвисшої Ради, яким „сили Польської Республики уповажнено вести свої операції аж по ріку Збруч“, — Делєґація Української Республики має честь зложити отсю заяву:
I. Український нарід Східної Галичини, який творить більше ніж 70% населення сього краю, проголосив 19. жовтня 1918., в згоді з українським народом Буковини й Угорщини, через свою Національну Раду, зложену з послів до австрійського парляменту і до галицького та буковинського сойму, вибраних на основі загального виборчого права, і з делєґатів українських політичних партій, свою волю відділитися від усіх инших країв Австро-Угорщини.
1. падолиста 1918. Українська Національна Рада обняла власть в Східній Галичині і в инших висше означених українських землях і утворила з сих земель Західно-Українську Республику.
3. січня 1919. Українська Національна Рада рішила одноголосно з'єдиненнє Західно-Української Республики з Українською Республикою, утвореною на руїнах давної Росії, в одну державу.
22. січня 1919. на площі св. Софії в Київі, столиці Української Республики, торжественно проголошено з'єдиненнє обох Республик.
Таким чином Східна Галичина волею свого населення стала частю Української Республики.
II. Польська Республика, виступивши війною проти Української Республики з цілю завоювати Східну Галичину, де пануваннє польської бюрократії за часів австро-угорської монархії установлено тільки дякуючи династії Габсбурґів і австрійському правительству, — проявила нічим неоправдані імперіялістичні змагання, суперечні принціпам, проголошеним державами антанти, і тому заслугуючі на як найстрогійший осуд.
III. Найвисша Рада, запрошуючи своїм рішеннєм з 19. марта 1919. обі сторони заключити завішеннє оружя, заявила, що вона „є готова:
а) вислухати представлення територіяльних бажань обох сторін в сій справі;
б) посередничити в Парижі при делєґаціях українській і польській або через таке уповажнене представництво, яке сторони уважатимуть за потрібне вибрати, щоб завішеннє оружя перемінити в перемирє.“
IV. Заключеннє завішення оружя не наступило, бо польське правительство відкинуло предложення українського правительства, а Найвисша Рада не заставила польського правительства виконати рішеннє, яке сама ухвалила.
Заключеннє пережиря не наступило, бо польське правительство відкинуло проєкт перемиря, предложений обом сторонам міжсоюзною комісією і принятий Українцями, а Найвисша Рада не заставила Поляків приняти проєкт.
