Сторінка:Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920 (1922).djvu/186

— 186 —

на стільки безглуздою та непотрібною уявлялася взаїмна боротьба на очах у спільного ворога. Українське війско було до сього підготовлене попередніми наказами командування і населеннєм звільняємих від большевиків місцевости. Скрізь, куди наше військо приходило, передавалися прощальні слова большевиків: ‚Українці і денікінці між собою побються і ми не пізніш як через два місяці повернемося‘, — і до сього завжди додавалося: ‚Але Бог дасть, ви між собою битися це будете‘. Почалися пертрактації з добровольчеським командуваннєм про встановленнє демаркаційної лінії, а тимчасом де-які українські частини (3 куріні і батарея), які, повторюю, ні в якім разі не рахували денікінців за ворогів, були денікінським війском оточені і обеззброєні. Характерно, що оточеннє переводилося мирно і спокійно на очах нічого непідозрівавших оточуємих українських частин“.

Після уступлення з Київа правительство УНР вислало до Денікіна до Київа місію отамана Омеляновича-Павленка, предкладаючи згоду на отсих умовах: 1) звільненнє правого берега Дніпра з Київом; 2) визнаннє права за Українськими Установчими Зборами, скликаними на демократичнім принціпі (по чотирохчленній формулі), остаточно вирішити долю України і її відносин до Росії; 3) війскова згода проти большевиків. Одначе денікінські делєґати відкинули сі умови, домагаючися, щоби правительство УНР або признало „единую недѣлимую Россію“, або зложило зброю^[1].

Тоді правительстьо УНР рішилося виповісти війну Денікінови.

2. Перемирє з Польщею. Коли війна проти большевиків і Денікіна займала всі сили української армії, рівночасно треба було боятися воєнної акції зі сторони Польщі, з якою відносини, після заняття Галичини, зовсім не були вияснені. Се заставило оба українські правительства шукати військового перемиря з Польщею, яке заключено в Варшаві 1. вересня 1919. З української сторони перемирє підписала делєґація, зложена з війскових представників обох правительств. Текст перемиря звучить^[2]:

„Делєґація польська, яка складається з ґен.-пор. Тшаска-Дуського як голови, капітана Ґенерального Штабу Відмана, поручника Бернацького, поручника Голядника, поручника Вельовейського, — Делєґація українська, яка складається з полковника Ґенерального Штабу Ліпка як голови, сотника Мшанецького (галицького війска), сотника Рудського, сотника Луцького і сотника Магаляса (галицького війска), — годиться на заключеннє завішення зброї на отсих умовах:

1. Всяка боєва акція буде припинена з хвилею підписання умови.

2. Польське війско затримує боєву акцію на теперішній занятій лінії річки Збруча і тактично забезпеченій лінії на східнім березі.

В цілях уникяення можливих сутичок між війском польським й українським і в цілях доказу, що з боку Головної Команди українського війска немає яких би то не було агресивних намірів, установляється між річкою Збручем та потоком Жванчиком невтральна зона. Головна команда українских війск застерігає собі вільну руку для тактичного забезпечення східного кордону сеї вони. На невтральній зоні невільно ні українській ні польській армії тримати жадних війскових частин. Утриманнє ладу й порядку на невтральній території належить до теперішніх українських місцевих автономних влад. Перехід кордону невтральної зони війсковим особам, як польським так і українським, рішуче забороняється, за виїмком уповноважених на се на підставі міжнароднього права. Для переходу невтральної зони або кордону сеї зони особами до того уповноваженими на підставі міжнароднього права чи на підставі взаїмної згоди війскових влад поль-

1. Сі відомости взяті зі статті Сальського.
2. „Галицький Голос“, ч. 4 з 12. вересня 1919. Редакція покликується на „Україну“.