мабуть тому, що він знав про приказ не входити в сутички з Денікінською армією і стріляв тільки для постраху.
Так усіми трьома мостами хлинула до Київа з лівого берега Дніпра Денікінська армія власне в хвилі, коли українська армія починала святочний в'їзд до Київа. Команда ґрупи Кравса вислала до команди денікінських відділів делєґацію з домаганнєм уступитися з Київа. Денікінський командант відповів, що не може сього зробити на власну руку, тільки мусить звернутися до команданта ґрупи ґенерала Бредова, який за кілька годин буде в Київі. Покищо стало на тім, що обі армії не будуть виступати проти себе. Означено демаркаційну лінію. Українська сторона згодилася при сім на домаганнє Денікінців, щоб на знак неворожого відношення між обами сторонами виставлено на Городській Думі, яка була в українській части міста, побіч українських також російський прапор.
Тимчасом почався святочний в'їзд української армії до Київа. Відділ придніпрянських козаків, який їхав під проводом отамана Сальського, Команданта Придніпрянської Армії, переїздячи попри Городську Думу, почав протестувати проти російського прапора. Часть публики, настроєна по російськи, почала знов протестувати в обороні російського прапора. Один козацький сотник зняв з балькона російський прапор і кинув під ноги коневи отамана Сальського. Почалася метушня, серед якої появилися денікінські козаки і почали стріляти. Вистріли счинили дальше замішаннє, серед якого денікінці переступили демаркаційну лінію, заняли більшу часть міста і почали розоружувати і брати в полон українські відділи.
В таких обставинах ґенерал Кравс вибрався ввечері на переговори з ґенералом Бредовом. Бредов поставив домаганнє, щоб українська армія таки негайно вночи вийшла з Київа і протягом дня відступила на лінію Хвастова. На сю важку умову ґенерал Кравс уважав себе примушеним згодитися.
Справу дальших відносин між обома арміями відложено до окремих переговорів.
Так представляється здобуттє і втрата Київа. В справі втрати Київа окрема комісія під проводом ґенерала Ґембачева (Наддніпрянця) перевела дуже точні доходження.
Серед напружених відносин, які були між обома правительствами, придніпрянська публична опінія склала вину за втрату Київа на ґенерала Кравса і взагалі на галицьку команду. Так почалася мова про „зраду Галичан“. На основі висше поданого представлення подій сей страшний закид треба признати безосновним.
На підпертє сього погляду наведемо ще свідоцтво отамана Сальського, який в статті „Східне питаннє. Аналіз стратеґічно-політичного становища на Україні в 1919. році“[1] ось що пише про київські події:
- ↑ Віденська „Воля“, т. I, ч. 8 з 21. лютого 1920.
