Чи можемо ми сказати инакше про ту Диктатуру, котра погубила наш національний Пємонт — Галичину і котра до нас прийшла тільки за тим, щоби своїми власними руками зруйнувати те, чого не могли доконати ні большевицькі ні денікінські армії?
Сталося те, в що повірити вважалося би найбільшим святотатством кождого Українця, від чого на саму думку кров застигає в жилах. Нас зрадив не тільки галицький ґенерал Тарнавський і його війскові однодумці, — сю зраду підготовили, виконали і дальше підтримують галицькі верховоди, що на нашім хлібі-солі приютилися в Диктатурі і Секретаріяті Західної Области УНР…
Український нарід вірив у свою національну єдність від Кубані аж по Сян, а Диктатура своєю чорною зрадою оплюгавила сей ідеал…
Диктатура ограбувала виснажене населеннє Галичини і віддала його на поталу Польщі. Таж сама Диктатура і виконавець її волі — Начальна Команда Галицької Армії — пограбувала наше майно, довела до жебрачої торби нашу наддніпрянську ярмію, опустошила нашу воєнну скарбницю і все се, щоб більше нас опозорити, передала нашому найстрашнійшому ворогови…
Та невимовно страшнійше те, що ще нас чекає в найблищій будучности. Ми боїмося навіть подумати про ту долю, яка може зустрінути невинне, геройське наддністрянське козацтво. Чорну зраду Диктатури народні маси легко можуть перенести на нещасну ‚мужву‘ і ми можемо в короткім часі стати свідками страшної братерської різні, помсти брата наддніпрянця над невинним братом-наддністрянцем…
Через невиконування наказів головного командування, через пасивність на всім фронті галицьких частин супроти наступаючого ворога Начальна Команда Галицької Армії приготовила невимовно важке становище своїм братам по зброї Наддніпрянцям. Зрадливою передачею серця артерії українських залізниць, Жмеринки, в руки Денікінови ся команда перерізала нам усі шляхи на Вкраїну. В той час коли дні Денікіна на Вкраїні вже пораховані, на шляху до Київа стоїть у нас тільки одна перешкода — баґнети галицької армії, повернені проти нас Диктатурою. Ті нещасливі Козаки-Наддністрянці, що своїми трупами і кровю вистелювали шлях до вимріяного Київа, нині по зрадницькім акті Диктатури мусять охороняти сей же святий Київ перед наступом армії Петлюри.“Про те, чи і на скільки Диктатура винна в заключенню договору між Начальною Командою Галицької Армії і Денікіном, прийдеться ще говорити. Поки-що вистане вказати на те, що стаття „України“ служить показчиком настроїв приддніпрянських кругів і зокрема Директорії та її правительства. І як показчик тих настроїв вона свідчить про велику ненависть і злобу тих кругів до Диктатури. Бо тільки ненависть і злоба могли подиктувати такі очевидно несправедливі закиди, що Диктатура „погубила Галичину“, що вона „ограбувавши Галичину і віддавши її на поталу Польщі“, тепер „ограбувала“ Велику Україну, або таке неправдиве, тенденційне представленнє справи, ніби то армії Пеглюри шлях до Київа загороджують тільки баґнети галицької армії, коли в дійсности ціла українська армія в ту хвилю представляла табор смерти, а в Київі вже від місяця сиділи знов большевики. І тільки ненависть і злоба могла подиктувати редакції офіціяльного органу в таку хвилю піддавати думку про пімсту над Галичанами.
Сама редакція спамяталася і вже зараз другого дня в передовиці п. н. „Історичний момент“ (ч. 90 з 14. падолиста) старалася ослабити свої закиди, пишучи:
