відноситься до Галичини і взагалі до територіяльних уступок у користь Польщі, звучать:
„1. Територія Української Народньої Республики має бути установлена з такими кордонами: починаючи від Чорного Моря по ріці Дністрі і від Дністра між Польщею й Україною по ріці Збручі. Далі кордон Української Народньої Республики на території бувшої російської імперії має пройти на західно-північній Волині і остаточне вирішеннє тут кордону залежатиме від вирішення Мирової Конференції в Парижі…“
„2. Національно-культурні права, які Уряд Української Народньої Республики забезпечує на території України громадянам польської національности і на відворот. Політичне становище Східної Галичини розвязується польським урядом в порозумінню з представниками українського народу, який заселяє ту провінцію…“
Сею деклярацією місія УНР зрікалася Галичини в користь Польщі і признавала справу Галичини внутрішньою справою Польщі, яку має розвязати польське правительство.
Територіяльні уступки в користь Польщі, зроблені в заяві з 2. грудня 1919., закріпив договір між Польщею й правительством Головного Отамана Петлюри, заключений у Варшаві 22. цвітня 1920., на передодні польсько-української офензиви проти совітської Росії й радянської України. В сім договорі про границі між Польщею й Україною і права українського населення під Польщею говориться:
„II. Границі між Річю Посполитою Польською й Українською Народньою Республикою означується таким способом на північ від ріки Дністра здовж ріки Збруча й опісля здовж бувшої границі між Австро-Угорщиною й Росією до Вишгородка, а від Вишгородка на північ через Кремінецькі узгіря, далі по лінії на схід від Здолбунова, далі здовж східних адміністраційних границь рівенського повіту, далі на північ здовж адміністраційної границі бувшої Минської ґуб. до місця, де її перетинає ріка Припять, далі припятю до її устя…“
„V. Національно-культурні права, які польський уряд запевнить громадянам української народности на території Річи Посполитої Польської, будуть в рівній мірі признані громадянам польської народности в границях Української Народньої Республики.“
Відступаючи величезні простори української землі, з корінним українським населеннєм, під Польщу, правительство Петлюри поставило сі українські землі що до прав у польській державі нарівні з тими зникаючими, серед українського населення розкиненими польськими меншостями, які оставали на території української держави.
Побоювання Галичан що до політики Петлюри супроти Польщі сповнилися в розмірах далеко більших ніж можна було сподіватися.
7. Дальша доля галицької армії. Коли галицька армія переходила до Денікіна, він наближався вже до свого упадку. Ті, що виправдують сей перехід, так і кажуть: „Ми знали, що Денікін — труп, але, на жаль, сей труп мав ще стільки сили, що міг нас роздавити. Отже ми ратувати себе, знаючи, що Денікін швидко впаде і ми, виратувавши себе, зможемо ще послужити українській справі“.
І справді, Денікінови не судилася розпоряджати галицькою армією для осягнення своїх воєнно-політичних цілий.
Після упадку Денікіна галицька армія, щоб далі ратувати себе й оставати як боєва одиниця на українській землі, ввійшла в порозу-
