Остає ще арґумент, що мовляв, Головний Отаман Петлюра сам годився на перемирє з Денікіном, тільки Денікін не хотів з його делєґатами говорити. Чи треба аж доказувати ріжницю між тим станом, коди б ціла армія УНР була заключила перемирє з Денікіпом, і тим станом, коли галицька часть армії УНР перейшла в роспорядимість Денікіна, оставляючи придніпрянську часть на поталу Денікінови?
Ні, ані один політичний арґумент, який наводиться на оправданнє переходу галицької армії до Денікіна, не оправдує нічого.
Єдиним оправданнєм може тут бути тільки страшний стан армії, в якім вона могла вже мати тільки одну думку: ратувати життє.
Мала вона ще й другу думку: ратувати себе як українську армію, перебути зиму, а з весною, в тім вічно зміннім хаосі подій, який панував на землях України, може доведеться знов послужити українській справі. Денікін, мовляв, має ще тільки сили, щоб нас розбити, і тому треба з ним замиритися. Але він живий труп і швидко його не стане. Тоді ми знов будемо мати вільні руки. І ще послужимо Україні. Одначе сим надіям не довелося здійснитися[1].
Коли „Україна“, орґан придніпрянської дієвої армії, 13. падолиста 1919. писала: „Український нарід вірив у свою національну єдність від Кубані аж по Сян, а Диктатура своєю чорною зрадою оплюгавила сей ідеал“. — чи думала вона, що й три тижні не мине, як можна буде що найменше з таким самим правом її ж словами сказати: „Український нарід, вірив у свою національну єдність від Кубані аж по Сян, а Директорія своєю чорною зрадою оплюгавила сей ідеал!“ Бо варшавська деклярація з 2. грудня 1919., віддаючи не тільки Галичину, але й західні землі Великої України в польську неволю, проводила нову державну границю по українській землі, якою краяла, живе тіло українського народу.
Над варшавським договором з 22. цвітня 1920, не спинююся, бо він був тільки завершеннєм згаданої деклярації.
Перехід галицької армії до Денікіна і варшавська деклярація місії УНР були тими актами, які своїм змістом уневажнили акт з'єдинення. З одного боку галицька армія, за яку політично відповідала Диктатура, що виводила свою владу від Української Національної Ради, яка заключила акт з'єдинення, — перестала обороняти Українську Народню Республику й віддалася в розпорядимість її ворога Денікіна. З другого боку Директорія УНР, яка буда другою договірною стороною при акті з'єдинення, зреклася Галичини в користь Польщі.
Тут треба ствердити, що акт з'єдинення не давав на се Директорії УНР ніякого права, бо до Українських Установчих Зборів ви-
- ↑ Сими надіями оправдував перехід галицької армії до Денікіна також Диктатор підчас побачення зі мною в Парижі в січні 1920. Його найважнійша задача, говорив він, зберегти армію, яка ще зможе заважити на рішеннє української справи.
вона наслідком висше згаданого договору поставилася в залежність Російської Команди, а мій побут серед неї був би вязав мене в моїй політичній діяльности“.
