конуваннє влади над Галичиною прислугувало виключно найвисшому галицькому орґанови влади.
Очевидно, уневажнити акт з'єдинення можна було також иншим способом. Можна було, — коли стало видно, що кождий мусить себе ратувати окремими шляхами, — розійтися на основі спільного порозуміння, не шкодячи собі взаїмно. А саме можна було договір про з'єдиненнє розвязати і надалі виступати як дві окремі держави, так, як се було перед заключеннєм договору.
Тоді перехід галицької армії до Денікіна не мав би того політичного значіння, що галицькі Українці є за відбудуваннє „єдиної, федеративної Росії“, як се була поставила справу в Парижі галицька делєґація, творячи „Український Національний Комітет“. Тоді треба б було поставити справу так, що Західно-Українська Народня Республика справ Української Народньої Республики не вмішується.
Так само Директорія УНР тоді повинна би в переговорах з Польщею стати і твердо стояти на тім, що галицька територія, на яку Польща має претенсії, є територією Західно-Української Народньої Республики і про неї Директорія УНР не меже рішати.
Таке розвязаннє договору про з'єдиненнє все таки політично було би користнійше, ніж те, що сталося.
Далі треба зазначити, що перехід галицької армії до Денікіна не мусів потягнути за собою відреченнє від Галичини Директорією УНР в користь Польщі. Директорія УНР могла дуже добре стояти далі на становищі приналежности Галичини до Української Народньої Республики, в чім була би знайшла опертє не тільки в галицьких лівих ґруп, але серед цілого українського громадянства Галичини.
Тоді, очевидно, вона не могла би була заключити договору з Польщею.
Тепер, коли Полща риським договором з совітською Росією й радянською Україною зломила варшавський договір з головою Директорії УНР й віроломно оставила сього свого союзника його долі, ясно стало, яку вартість мав той союз з Польщею. Помилка Директорії була в тім, що вона вірила Польщі й думала, що Польща може бути на стільки певним союзником України, що для сього можна і треба пожертвувати частю українських земель. Тимчасом для тих Українців, що знали Поляків не як „товаришів недолі під спільним царським ярмом“, а як елємент, що міг свобідно установляти відношеннє до українського народу, ніколи не було сумніву, що Польща вороже відноситься до української державности і що її змаганнєм є: ту часть українских земель, яку вона вважає себе на силах з'їсти, прилучити до Польщі, а решту оставити Росії. Сеж ясна річ, що Росія швидче може помиритися з приналежністю части українських земель до Польщі, ніж Україна, яка як самостійна держава швидче чи пізнійше приступила би до переведення з'єдинення всіх українських земель. Польща стоїть на тім, що її державним сусідом буде Росія, і хоче того. І всі її договори, як з Директорією УНР, так з радянською Україною, мають одну ціль: запевнити собі володіннє над як найбільшим простором української землі, щоби в кінці, коли
