прийде до дефінітивного установлення границі між Польщею й Росією, покликатися на ті договори і на своє „добре набуте право володіння“.
Яким духом дише Польща до Українців, се видно найліпше з її поведення супроти урядовців і армії Директорії УНР, як також збігців з Великої України, які опинилися на вигнанню в Польщі. Ті її союзники, які своїми грудьми захищали її інтереси — навіть на українській землі! — перед большевицькою армією, живуть в найстрашнійшій нужді! Здається, неначе б те її поведеннє мало свідому ціль: винищити як найбільше свідомого українського елєменту.
Траґедія Директорії УНР лежить в тім, що вона всего того не хотіла знати й вірила, що Польща може стати опорою в будуванню української держави.
За Директорією УНР пішли совітська Росія й радянська Україна, які договором в Ризі зреклися в користь Польщі тих самих українських земель, включно з Галичиною, які признавав Польщі варшавський договір з Головним Отаманом Петлюрою. Коли пригадати, що головним аґітаційним знаряддєм совітської Росії й радянської України проти „Петлюрівщици“ було те, що „Петлюра запродав українські землі й українські маси селянства й робітництва в неволю шляхетської Польщі“, то се дасть найліпшу оцінку рижського договору зі становища інтересів українських мас селянства й робітництва.
Варшавський і рижський договори мають, очевидно, свої обєктивні причини.
Всі ми мріяли про сильну Україну, про Україну, яка захистить усіх своїх дітий від усіх своїх ворогів.
Про сильну Україну мріяла також Галичина, про Україну, яка визволить її з польської неволі.
Коли революція розвалила Росію і на її руїнах стало сходити молоде життє української державности, з яким захопленнєм галицькі Українці ловили кожду звістку з Київа! Хотілося їм почути, що Україна така сильна, що зможе заставити Австро-Угорщину віддати галицьку, буковинську й угорську Україну її Матери, Великій Україні.
Сим надіям берестейський мир приніс розчаруваннє. Галицькі Українці ждали прилучення своєї землі до Української Народньої Республики, а тимчасом побачили, що вона така слаба, що не тільки не може подиктувати сього домагання центральним державам, але ще мусить просити в них помочи проти совітської Росії.
Одначе берестейський мир не вніс роз'єдиняючих елєментів у психольоґію галицьких Українців. Вони вірили в добру волю правительства Української Народньої Республики і мали доказ тої доброї волі в додатковім тайнім договорі, яким Австро-Угорщина обовязалася перевести поділ Галичини. „Коли б тільки українська держава росла й міцніла, а вона вже про нас не забуде!“ — думали вони і з одушевленнєм обходили свято берестейського мира.
Підчас розпаду Австро-Угорщини змаганнє до з'єдинення виявилося з новою нестримною силою. Безперечно важним складовим елєментом сього змагання була надія, що з'єдинена Україна буде така сильна
