і на полі бою і на Мировій Конференції, що захистить Галичину перед польським завоюваннєм.
Дійсність розчарувала сі надії. Україна показалася слаба, дуже слаба. І не тільки Україна! Совітська Росія й радянська Україна разом показалися також такі слабі супроти Польщі, що мусіли її віддати стільки українських земель, скільки вона хотіла.
Галичина (так само, як Холмщина, Підляше і почасти й Волинь) є супроти Польщі українське пограничє. А доля пограничя все гірка. Воно переходить з рук до рук, відповідно до того, хто сильнійший.
Українська Народня Республика була слаба, совітська Росія й радянська Україна були слабі, — і тому годилися відступити сі українські пограничні землі Польщі. І хто б не сидів у Київі, — доки Україна буде слаба, доки не буде мати сили зі зброєю в руках вигнати польських завойовників за межі українських земель, — доти мусить шукати згоди з Польщею, відступаючи їй менший чи більший кусень українського пограничя. Ходить тільки про се, щоб відступлені землі мали віру в добру волю Київа, щоб вони вірили, що він відступає їх тільки з конечности, на де-який час, і що про них не забуде, коли зросте в силу.
Траґедія Петлюри лежала в тім, що галицьке громадянство в його добру волю віри не мало. Коли ж воно до рижського договору поставилося холоднійше, то мабуть тому, що до правительства Раковського і тов. не мало претенсій, щоб вони були оборонцями інтересів України.
Словом, Галичині, щоб оборонитися перед Польщею, було потрібне з'єдиненнє з сильною Україною. З'єдинена з слабою Україною, вона може стати ціною, яку слаба Україна примушена буде заплатити за мир з Польщею.
І тому в такий момент, коли з одного боку Україна не може оборонити Галичини перед Польщею, а з другого є хоч найменші вигляди, що Галичина може оборонитися перед Польщею своєю окремою державною політикою, — окрема державна політика Галичини лежить в інтересі з'єдинення українських земель, бо вона обороняє Галичину перед Польщею і зберігає її для України. Треба тільки, щоб ся окрема державна політика Галичини не була цілю сама для себе, тільки засобом до висшої ціли, до збереження українського характеру Галичини до того слушного часу, коли вона без перешкоди зможе з'єдинитися з Україною.
Такий момент переживає Галичина власне тепер. Держави антанти які на основі мирового договору з Австрією приписують собі право рішити про долю Галичини, стоять на тім, що вона поки-що знаходиться тільки під окупацією Польщі та що її доля ще має бути вирішена. З другого боку ті самі держави антанти, віддаючи Галичину під окупацію Польщі, власним євоїм рішеннєм обовязалися перед на-
