селеннєм Галичини дати йому змогу виконати право самовизначення. Так представляється положеннє Галичини зі становища міжнароднього права.
На сій міжнародньо-правній основі опирає свою політику Уряд Диктатора Західно-Української Народньої Республики. Уряд Диктатора стоїть на тім, що український нарід Галичини вже виявив свою волю, утворюючи Західно-Українську Народню Республику, що сю його ролю знасилувано, віддаючи Галичину під окупацію Польщі, та що держави антанти мають обовязок направити зло і привернути попередній стан, а саме усунути польську окупацію і дати краєви змогу здійснити виявлену ним волю й утворити самостійну державу в формі Галицької Республики.
Зі становища принціпу з'єдинення українських земель насувається тут питаннє: Чому ж в такім разі не домагатися від держав антанти, шоби Галичина могла прилучитися до Великої України, чому творити окрему Галицьку Республику, чому плекати галицький сепаратизм?
Відповідь на се питаннє дасть оцінка теперішного стану української державности. Обі дотеперішні державні формації Великої України — Українська Народня Республика договором у Варшаві, Українська Соціялістична Радянська Республика договором у Ризі — зреклися Галичини в користь Польщі. Доки державність Великої України не укріпиться настільки, що зможе перейти над тими договорами до денного порядку, доти вони будуть стояти на перешкоді з'єдиненню Галичини з Великою Україною. Далі теперішня державна формація Великої України знаходиться і під національним і під політично-соціяльним оглядом в стадії плинности, з якої, набуть, ще не швидко перейде в стадію спокійного розвитку укріпленої державности. В кінці визволити Галичину з під окупації Польщі можуть тепер тільки держави антанти. Отже можна ставити їм тільки таке домаганнє, на яке вони можуть згодиться. А на з'єдиненнє Галичини з Великою Україною в її теперішній державній формації вони, очевидно, не згодилися би.
Таким чином остається: Або домагатися від держав антанти ненегайного усунення польської окупації з Галичини й утворення окремої Галицької Республики. — або страждати під ярмом польської окупації доти, доки дальший розвиток української державности не принесе визволення і з'єдинення всіх українських земель.
Правда, дотеперішнє поведеннє держав антанти в галицькій справі не дає великих надій на негайне здійсненнє політичної концепції Галицької Республики. Держави антанти теоретично признають, що Галичина не належить до польської держави та що її доля повинна бути ними вирішена, але при тім оставляють її далі в ярмі польської окупації, відкладаючи своє рішеннє на не-знати-коли.
Щож робити з огляду на се дотеперішнє поведеннє держав антанти? Зректися того міжнародньо-правного титулу до незалежности, який має Галичина на основі рішень Мирової Конференції? Чи безупинно пригадувати державам антанти й цілому політичному світови, що Мирова Конференція обовязалася дати Галичині змогу виконати право самовизначення, й домагатися від держав антанти сповнити се зобовязаннє? Вистане сказати, що є се найгорячійше бажаннє польської
