війна, — війна на життє або смерть. Поляків уважали вони далі політичними противниками, а не воюючою стороною, супроти якої треба примінити всю строгість воєнного права. Польське повстаннє видавалося їм місцевим явищем і вони сподівалися, що як у Львові вдасться осягнути порозуміннє, що все буде добре. Велику роль в них грала при сім надія, що супроти ясних точок Вільзона Польща не посміє сягнути по Східню Галичину. З другого боку увага на авторитет антанти вязала їм руки: кожде зарядженнє оцінювали вони з того становища, що скаже на се антанта.
Навіть тоді, коли вияснилося, що Поляки уважають угоду тільки способом до ліквідації української державности в Галичині і ніякої иншої угоди не заключать, Державний Секретаріят прикладав велику вагу до львівських переговорів, думаючи, що все залежить від переговорів у Львові. Тимчасом переговори треба було вести зі свідомістю, що вони до нічого не доведугь і є тільки тактичним маневром для зискання часу.
Коли-б Державний Секретаріят мав таку свідомість, він не повинен би був сидіти у Львові, де всю його увагу забирала боротьба за місто і звідки зносини з краєм були що-раз важчі, тільки треба було оборону Львова оставити війску и місцевому політичному комітетови, а осідок Державного Секретаріяту й Української Національної Ради перенести до иншого міста в краю, звідки свобідно можна би вести працю над будовою держави.
Аж упадок Львова отворив згаданим відповідальним кругам очи на тверду дійсність: що за Галичину треба вести війну з Польщею і треба орґанізувати державне життє для того, щоб могти вести сю війну.
На основі ухвали Української Національної Ради з 18. жовтня 1918. і тимчасового основного закона про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії з 13. падолиста 1918. (арт. I і II), Західно-Українська Народня Республика мала обнимати всі українські землі бувшої австро-угорської монархії, себ-то українську часть Галичини, українську часть Буковини і українську часть Угорщини.
Одначе, хоч Австро-Угорщина перестала істнувати, український нарід висше названих земель не міг свобідно рішати про свою долю. З претенсіями до панування над його землями виступили ті народи, які панували над ним за часів істнування Австро-Угорщини, а саме Польща пішла війною на здобуттє Східної Галичини, Румунія заняла українську часть Буковини, а українську часть Угорщини з одного боку не хотіла випустити з під свого панування Угорщина, з другого ж забажала прилучити до себе Чехо-Словаччина.
