На се треба передовсім сказати, що становище Державного Секретаріяту відповідало настроєви цілого українського громадянства по обох боках фронту, зокрема настроєви війска. Панувало загальне переконаннє, що воєнне положеннє не примушує нас годитися на таке перемирє, що ми нині-завтра візьмемо Львів і тоді одержимо инакші умови перемиря. Залякуваннє комісії, яка грозила нам гнівом антанти, пояснювано так, що комісія конче хотіла нам накинути польський диктат, і вірено, що Мирова Конференція, розслідивши справу, певне стане на иншім становищи і вимірить нам справедливість.
Сим загальним настроєм було переняте також правительство. Можливо, як би Петлюра був поставив рішуче домаганнє, що в інтересі цілої Української Народньої Республики треба конче покінчити війну з Польщею і тому треба безумовно підчинитися рішенню комісії антанти, то се було би поважним арґументом за приняттє проєкту перемиря, бо Петлюра користувався тоді великим авторитетом.
Одначе Петтлюра, як на конференції з комісією антанти не виступив рішуче в обороні Східної Галичини, так не мав також рішучости виступити з домаганнєм приняття проєкту комісії антанти. Мабуть для нього самого тоді ще не була ясна його пізнійша орієнтація: через Польщу до антанти за всяку ціну.
Зрештою, якби правительство було оцінило положеннє инакше і — маючи на увазі з одного боку ті наслідки, якими грозила комісія антанти, коли ми не приймемо її проєкту, з другого ж боку ті користи, які вона обіцювала, коли ми проєкт приймемо, — рішилося приняти проєкт, то насувається питаннє, чи воно могло би своє рішеннє перевести в життє.
Настрій серед війска, яке було під вражіннєм, що накинене комісією антанти завішеннє оружя перешкодило йому здобути Львів, був такий ворожий всякій „угодовости“, що воно готово було відмовити послуху правительству. Подібний настрій був серед громадянства. Легко міг повстати розвал, з якого певне скористали би Поляки, щоб заняти край „для заведення ладу й порядку“.
В кінці, якби навіть перемирє заключено й переведено, то се ще зовсім не обезпечувало би нашої державности. Знаючи Поляків, можна бути певним, що вони, запевнивши собі мілітарну перевагу, були би зломили перемирє і зайняли нашу територію. Чи не могли би вони прим. через своїх аґентів зорґанізувати пару польських повстань в більших містах, які ми мусіли би були здавляти, — і тоді піти на нас війною „для визволення братів“, яких ми „катуємо всупереч умовам перемиря“?! Примір Вильна свідчить, що польській віроломности нема границь.
Також треба поставити питаннє, чи вдержалася би тоді наша державність супроти натиску Совітської Росії.
Словом, навіть тепер, коли для оцінки справи можемо покористуватися подіями, які опісля наступили, не можна сказати, що приняттє проєкту комісії Бертелемі було би вратувало нашу державність на території на схід від лінії Бертелємі.
