одну державу — не було одного народного (національного) духа. Потомки Ярослава Мудрого, „удїльні князї“, хотїли мати кождий свій осібний „удїл“, а їх бажанє сходило ся як-раз з почуванями їх підданих, бо кожде племя бажало визволити ся спід власти Київа і бажало жити осібним житєм. І хоч всї ті численні князї і князики звали ся „руськими“ князями (бо походили з роду „Русь“) та хоч вони звали своїх підданих з ріжних племен „руськими людьми“, однак жерли ся між собою так, наче цїлком чужі собі люде — бо справдї їх землї були собі чужі і не почували одного духа між собою. Ось-так князь Андрій Боголюбский із міста Суздаля, що лежало далеко від нас на північний схід, в землї Радимичів і Вятичів (т. є. в нинїшній Московщинї), напав на Київ і зруйнував єго так страшно, як не зруйнували його опісля нї Татаре нї Ляхи. А прецїнь і той суздальский князь, Андрій Боголюбський“, звався „руським“ князем, і єго суздальскі люде (предки Москалїв) звали ся „руськими людьми“ і зруйнований ним Київ звав ся „матірю руських го́родів“! Чого-ж сей „руський“ князь руйнував „руський Київ (столицю своїх княжих прадїдів) і мордував „руських“ Київлян гірш Татарина або Ляха? — Бо і він, „руський князь“ з Суздаля, і його „руські люде“ з Суздаля цїлком не чули ся за одно з „руським“ Київом і з „Русинами“, котрі заселяли Київ. Мимо спільної, династично-державної назви „Русь“, одїдиченоі по князївских прадїдах з Київа, отсї „русскіє люди“ з Суздаля-Московщини глядїли на „руський“ Київ як
