на чуже, вороже місто, яке вони без милосердя знївечили і зрівнали з землею.
Або послухаймо, що каже нам істория про заходи галицко-руского короля, Данила Романовича, около збудованя єго „руського“ королївства. Що робив цїле своє житє Данило Романович, той розумний, енерґічний та людяний володар Галичини і Волині? — Ото вічно покоряв він ріжні кути своєї держави, де вибухали бунти підданих, що не хотїли належати до єго великої держави, лише хотїли творити собі свої осібні, малі племінні державки чи громади. І чого дожив сей славний король Данило? Дожив того, що як прийшли Татаре (в лїтах 1224 і 1239) то єго власні „руські піддані“ (особливо з Поділя) самі покинули єго „руську“ державу та пристали під власть Татарів, щей назву „руські люде“ перемінили так легко, наче рукавицї, на назву „татарські люде“. Коли населенє Поділя так легко змінило назву „руські люде“ на назву „татарські люде“, то з того ясно виходить, що се населенє вважало назву „руські люде“ не своєю, не народною, але державно-княжою. Доки ті Подоляне були в ярмі у князя Данила з роду „Русь“, доси вони були „руські люде“; прийшли-ж вони під ярмо Татарів, так стали звати ся „татарськими людьми“. Видко — назва „Русь“ не була їм рідною і вони не творили ще одного, руского народу з иншими „руськими людьми“ (тодїшними Галичанами, Волинцями, Полїщуками і т. д). Почутя національного загалом тодї ще не було, не лише у
