Литвою а Польщею станула умова в Люблинї (т. зв. „люблиньска унія“), тодї і решту тих південно-руських земель, які належали ще до Литви (Поділє, Київщина, Полїсє і т. д.) прилучено до Польщи. Ось так наслїдком татарского розгрому уся Русь-Україна опинила ся в руках Польщи.
Від тепер зачинає ся на цїлій лїнїї борба Руси-Украіни з Польщею, а в тій борбі творить україньско-руська народність, україньско-руське народне почутє. Мешканцї Київщини, Поділя, Волинї і Галичини, які доси звали ся вправдї „Русинами“, однак не почували ся до народної єдности, — під напором Польши і католицтва стали почувати ся одним тїлом і одним духом. Спільна недоля і спільне лихо, що грозило з заходу від Польщи а з полудня від Татар, злучили їх в одну народність, яка звала себе зразу по давному „руською“, опісля-ж „україньскою“, а яку нинїшні учені звуть „україньско-руською“. — Як вона зродила ся? — Дуже просто: всї мешканцї південно-руських земель мали однакову „руську“ віру, однакову книжну „руську“ мову, (мішану з староболгарскої і з народної, україньско-галицкої), однакову народну мову, однакові звичаї і однакову долю. З полудня грозила їм вічно Татарва, з заходу сунуло польске паньство і польскі ксьондзи, несучи полїтичну і панщизняну неволю та пониженє „руської“ віри і мови.
От і південно-руські люде (з Подїля, Галичини, Волинї і з найбільшої південно-руської землі — України) стали почувати ся од-
