ся на троє, між три осібні національности. Яко національне імя аж трех окремих народів, назви „Русь“ і „руський“ зискали аж три окремі значіня: на півночи, у Московщинї, слово „русский“ стало значити стілько, що московский; на полудни, у Галичинї і на Українї, слово „руський“ стало значити стілько, що галицко-україньский (україньско-руський); вкінци на Білоруси слово „руский“ стало рівнозначне з „білоруский“.
Ось-такий був розвій значіня слова „Русь“ і „руський“. Назва місцева, племінна, що пішла з Київа (недаром сказано в т. зв. лїтописи Нестора: „матір руських городів“!), розширила ся з ходом столїть на великі простори східної Европи і прибрала вкінци три ріжні національні значіня. Слово „руський“, що повстало на полудни східної Европи (в нашім Київі), в непамятних, передісторичних часах, перенесло ся зі столїтями аж на три великі славяньскі народи східної Европи.
„Руським“ народом став звати ся не лише той нарід, що повстав із племен споріднених київскій Руси, (то значить не лише наш, україньско-руський нарід) — але також два, далекі від Київа і з київскою Русию племінно неспоріднені народи: московско-русский і білоруский, при чім Москалї стали писати се слово по свому, з двома „сс“, а Русини-Українці по свому, з одним мягким „сь“.
Виходить з того, що лише наша Русь-Україна єсть властивою (сказати-б так: правною, справедливою) дїдичкою давної назви „Русь“, бо лише наша Русь-Україна єсть племінно, язиково і національно споріднена з давною, київскою „Русию“. Натомість і Мо-
