ріками і т. д., що цїлком зрозуміла річ, коли вони себе не знали, не вживали однакової мови тай не почували ся одним руським народом — лише вважали себе „руськими“, т. є. київско-княжими, „людьми“ (підданими). Чому-ж однак опісля, як через борбу з сусідами-ворогами став витворювати ся в тих „руських“ племенах дух національної єдности, — не повстала з усїх тих племен одна величезна „руська“ нация, але повстали аж три окремі „руські“ нациї? Чому серед усїх східно-славяньских („руських“) племен не витворив ся оден, спільний національний дух, але аж три окремі національні душі? Ось-так може подумати собі неоден читач. Отже на сї питаня відповідь така:
Многочисленні, східно-славяньскі племена, що належали колись до староруської, княжої держави — як було сказане вже — розкинені були на величезних просторах, віддїлені були від себе непроходими борами і багнами, не стикали ся, не знали ся та не говорили одною мовою, лише численними нарічями, котрі здавен-давна творили три осібні нарічеві ґрупи (громади): полуднево-руську, північно-руську і білоруську. Вже сама величезна просторонь, яка дїлила Галич і Київ від Москви або від Полоцка, чи знов Полоцк від Москви, вистарчала, аби на тім великім просторі землї утворили ся аж три народи а не оден. Люде з Галича і Київа стикали ся з собою дуже часто, але Галичанам або Киянам рідко коли доводило ся стикали ся з жителями далекого Полоцка або ще дальшої Москви — так само рідко (а навіть рідше!), як
