Волинї, Подїля і т. д.) від Польщи та до злуки сих частин нашої землї з україньскою, гетьманьскою державою. Вправдї Московщина не додержала всїх тих умов, ще й до спілки з Польщею знищила по смерти Хмельницкого україньско-козацку, автономічну державу. Однак раз на все остане се нестертим, історичним фактом (подїєю), що наш нарід, в особі свого вожда Хмельницкого і своїх старшин, вже в половинї 17-ого столїтя стремів збудувати свою, независиму, самостійну національну (народну) державу — значить: вже в половинї 17-ого столїтя наш, україньско-руський нарід був сьвідомий свого окремого, національного „я“, був сьвідомий того, що він становить одноцїльне полїтичне тїло, окреме від всїх сусідів: Ляхів, Татарів, Румунів, Мадярів, Білорусів і Москалїв.
Але не лише в народній полїтицї — також і на культурнім та язиковім поли виявляла ся цїлком різко вже за часів Хмельницкого зрілість нашого, національного тїла. Ми, Русини, маємо в часах Хмельницкого велику лїтературу (письменну і народну, устну), маємо численних писателїв і учених, маємо учені твори, театральні драми, великі козацкі думи, маємо в Киіві свою академію, а в инших містах численні висші школи, бурси, друкарнї, маємо численні церковно-культурні товариства (брацтва), маємо численну та образовану інтелїґенцию, сьвіцку і духовну, маємо народні школи-дяківки, маємо живу, рухливу, інтелїґентну і демократичну )вибирану) церковну орґанїзацию, маємо вкінци вже цїлком вироблену, від Сяну аж по Донець однакову, прегарну, народну мо-
