царскої власти. Народна лїтература (піснї, то-що) була там цїлком инакша, мова народна виробила ся на всїм просторі Московщини під могольскими впливами в одну, московску мову, цїлком окрему від украіньско-руської. Нашу Русь-Україну вважають Москалї за чужу цїлком країну. Коли Хмельницкий шукає у царя помочи против католицкої Польщи, покликуючи ся на спільну, православну віру — „православний“ цар зразу не хоч приняти України під свою „протекцию“, порозуміває ся потайки з католицкою Польщею, а вкінци, приймивши Україну під свою „протекцию“, зраджує Хмельницкого, бо заключає з Польщею мир, замість помагати Хмельницкому у визволеню православної Руси. По смерти-ж Хмельницкого Москалї враз з Ляхами роздирають Україну на двоє — загалом поводять ся з Русию-Україною як з цїлком чужим краєм. Так само, як в чужім краю, поводять ся Москалї на Білїй Руси, коли під натиском Хмельницкого зачали (про око!) війну з Польщею. Білорусів Москалї мордують і рабують; білоруські, цвитучі міста, заселені православними Білорусами, Москалї нищать до тла.
Вкінци і Білоруси за часів Хмельницкого творять вже осібну нацию. До україньско-руського повстаня вони майже цїлком не прилучили ся. Хмельницкий знов не обіймає їх своїми плянами, не журить ся про них. Вони стоять на боцї. Лише Москалї руйнують їх край, доводячи тим Білорусь до культурного занепаду і до національної смерти. А культура і письменьство Білорусів стояли до сего часу високо. Вони мали своїх писателїв,
