нашої Вітчини, але не їх сила була плисти против тих нещасливих обставин, що складали ся (против їх волї) на невдачу нашої борби о свободу. Всї вони бороли ся понад сили і вкінци падали, зломані нещасливим складом обставин. Богдан Хмельницкий, а так само вичислені що-йно його наступники, мали на цїли визволити всї наші землї від чужої кормиги та злучити їх в сильну, независиму, цвитучу і щасливу, україньско-руську державу-републику. Ще найбільше сили мав до того Богдан Хмельницкий, та єго силу підкосили дві некорисні обставини: По перше всї сусїдні держави (Польща, Московщина, Крим, Румунїя і Туреччина) були противні утвореню сильної і одноцїльної, україньско-руської держави та клювали єї зі всїх боків. А по друге, так серед самого, нашого народу не було ще на стілько полїтичного розуму і солїдарности, аби доконати так важного і великого дїла. Нарід наш подїлив ся відразу на дві ворожі собі кляси: „кармазинів“-старшину і поспільство-чернь, з яких кожда пильнувала своїх клясових інтересів, борючи ся між собою і шукаючи в тій клясовій борбі одна против другої підмоги у Москви, а жертвуючи в заміну за сю підмогу дуже часто автономічні права цїлого краю на користь Москви. Нарід наш був в силї підкосити Польщу, але не ставало вже в него нї воєнної сили нї полїтичного розуму, аби довершити революцийного дїла і забезпечити трівке житє своїй молодій, ще неуґрунтованій державі. Недаром сьпіває про сї часи наш ґенїй-поет, Тарас Шевченко:
|
„Хвалите ся, що ми Польщу |
